56
якийсь урядник з родиною: у його жінка, дїток двійко да небога — гарна дївчина лїт 15. Яким чином розвідав я усї отсї подробицї, — зараз вам розповім. Ви добре памятаєте колишню кватиру нашу: з малесенької прихожої двері йдуть до загального коридору. Раз якось відчиняю я оті двері — і зумив ся: перед мене стоїть вродлива дївчина, засоромлена і почервонїла. Я не тямив, що їй сказати. Помовчавши з хвилину — я поклонив ся їй, а вона — на-втїкача в двері і зникла. Що воно за знак — не тямив я; догадував ся, гадав сяк і так, тай пішов собі до кляси. Робота у мене чапіла; ота невідома дївчина не давала роботи. Другого дня вона мене на сходах зустріла і спалахнула. Я й собі остовпів. Вона наче дитина та так простосердо зареготала, що і я не втерпів і те-ж зареготав. Але на сходї чути стало, що хтось іде: сьміх наш принишк. Вона приложила до губ пучку тай побігла собі. Я повагом пішов по сходах і ще більш здивованим прийшов до господи. Кільки день вона менї спокою не давала. Що хвилини виходив я на коридор, сподїваючись зустріти незнаєму знаємку. Але-ж вона хоч на коридор і вибігала, одначе так швидко зникала, що менї не можна було встигти кивнути до неї головою. Отак минув цїлий тиждень. Я вже почав був забувати про неї. Але-ж ось слухайте, що стало ся. В недїлю ранком о годинї десятій прийшов до мене Іоахим, та вгадайте, кого він привів ? Еге! Нїкого більш, як не мою красуню таємничу.
— Я у вас, — каже він, — злодїя злапав.
Глянувши на пустотливу ту дївчину я засоромив ся не менш, як і той злодїй. Іоахим се помітив, вислобонив руку красунї і лукаво усьміхнув ся. Але красуня не втїкала, а лишила ся; вона полагодила на голові хусточку і косу, зирнула округи і промовила:
— Я гадала, що ви саме проти дверий сидите і малюєте; аж ви он де, в другій хатї.
— А коли-б він проти дверий малював, дак тодї-б що? — спитав ся Іохим.
— Тодї-б я в дїрочку дивила ся, як вони малюють.
— Чом же в дїрочку? Я певен, що товариш мій
