Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/124

— 92 —

Велике свято в Україні.
Минув — і лях, і жидовин
Горілки, крови упивались,
Кляли схизмата, розпинали,
Кляли, що нічого вже взять.
А гайдамаки мовчки ждали
Поки поганці ляжуть спать.
Лягли,⁹⁾ і в голови не клали,
Що вже їм завтра не вставать.
Ляхи заснули, а іуди
Ще лічять гроші у-ночі,
Без світла лічять бариші,
Щоб не побачили, бач, люде.¹⁰⁾
І ті на золото лягли,
І сном нечистим задрімали.

Дрімають... на віки бодай задрімали!
А тим часом місяць пливе оглядать
І небо, і зорі, і землю, і море,
Та глянуть на люде, що вони моторять,
Щоб Богові в-ранці про те розсказать.
Світить білолиций на всю Україну,
Світить... а чи бачить мою сиротину,
Оксану з Вільшани, мою сироту?
Де її мордують, де вона воркує?
Чи знає Ярема? чи знає, чи чує?
Побачимо потім, а тепер не ту,
Не ту заспіваю, иншої заграю;
Лихо — не дівчата — буде танцювать.
Недолю співаю козацького краю;
Слухайте ж, щоб дітям потім розсказать.
Щоб і діти знали, внукам розсказали,
Як козаки шляхту тяжко покарали,¹¹⁾
За те, що не вміла в добрі панувать.

Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго-довго кров степами
Текла-червоніла.