Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/151

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 119 —
Гонта в Умані.

 Хвалилися гайдамаки,
 На Умань ідучи:
 »Будем драти, панебрате,
 З китайки онучи!«
Минають дні, минає літо,
А Україна знай горить;
По селам плачуть малі діти — 37)
Батьків немає. Шелестить
Пожовкле листя по діброві;
Гуляють хмари; сонце спить;
Нігде не чуть людської мови;
Звір тілько виє, йде в село,
Де чує трупи: не ховали,
Вовків ляхами годували,
Поки їх снігом занесло.

Не спинила хуртовина
Пекельної кари:
Ляхи мерзли, а козаки
Грілись на пожарі.
Встала й весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком покрила;
І на полі жайворонок.
Соловейко в гаї
Землю убрану весною
В-ранці зострічають...
Рай та й годі! А для кого?
Для людей. А люде?
Не хотять на ёго й глянуть,
А глянуть — огудять.
Треба кровъю домалювать,
Освітить пожаром;
Сонця мало, рясту мало
І багато хмари.