На хутір знову благодать
З-за гаю темного вернулась
До діда в хату спочивать.
Уже Марко чумакує
І в-осені не ночує
Ні під хатою, ні в хаті...
Кого-небудь треба сватать.
„Кого ж би тут?“ старий дума
І просить поради
У наймички. А наймичка
До царівни б рада
Слать старости; „Треба Марка
Самого спитати.“
— „Добре, дочко, спитаємо,
Та й будемо сватать.“
Розпитали, опрадились,
Та й за старостами
Пішов Марко. Вернулися
Люде з рушниками,
З святим хлібом обміненим.
Панну у жупані,
Таку кралю висватали,
Що хоч за гетьмана,
То не сором. Оттаке-то
Диво запопали!
„Спасибі вам!“ старий каже.
„Тепер, щоб ви знали,
Треба краю доводити,
Коли й де вінчати,
Та й весілля. Та ще ось-що:
Хто в нас буде мати?
Не дожила моя Настя!...“
Та й заливсь слёзами.
А наймичка, у порогу,
Вхопилась руками
Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/178
Ця сторінка вичитана
— 146 —
