Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/205

— 173 —

І в сорочці тонкій, білій
За стіл посадила;
Годувала, напувала,
Положила спати
У кімнаті, — і тихенько
Вийшла з батьком з хати.
Через тиждень без старостів
За Степана свата
Старий свою Яриночку, —
І Ярина в хаті…
„Ні, не треба, мій таточку,
Не треба, Ярино!“ —
Степан каже: „я загинув,
На віки загинув!
За що ж свої молодиї
Ти літа погубиш
За калікою, Ярино?…
Насміються люде,
І Бог святий покарає,
І прожене долю
З ції хати веселої
На чужеє поле…
Ні, Ярино! Бог не кине
І знайде дружину;
А я піду в Запорожжя:
Там я не загину, —
Нагодують.“ — „Ні, Степане,
Моя ти дитино!
І Господь тебе покине,
Як ти нас покинеш.
Оставайся, Степаночку;
Коли не хоч братись,
То так будем : я — сестрою,
А ти будеш братом,
І дітьми ёму обоє,
Батькові старому.
Не йди од нас, Степаночку,
Не кидай нас знову!…