Перейти до вмісту

Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/291

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 259 —

Опріч пана, у світлицю
Ніхто не вступає:
Сам і їсти їй приносить,
І просить-благає,
Щоб на ёго подивилась,
Щоб утерла очі.
І дивитися не хоче,
І їсти не хоче.
Мордується лях поганий, —
Не зна що й почати.
А Марина вьяне, сохне
У білих палатах.
Уже й літо минулося,
Зіма вже на дворі;
А Марина сидить собі,
Уже й не говорить
І не плаче. От-так її
Доканав, небогу,
Той правитель! А все-таки
Не вдів нічого,
Хоч заріж її, та й годі!
Така вже вродилась.

Раз у-вечері зімою
Марина дивилась
На ліс чорний; а з-за лісу
Червоний діжою
Місяць сходив. — „І я колись
Була молодою!...“ —
Прошептала, задумалась.
Потім заспівала:

„Хата на помості,
Наїхали гості.
Розплітали коси,
Та стрічки знімали.
А пан просить сала,

А чорт їсти просить.

17*