Ця сторінка вичитана
— 263 —
Тілько осталася одна,
Одна-однісенька на небі.
А я, неначе навісна,
В Дунаєві шукаю броду;
З байстрям розхрістана бреду.
Сміються люде надо мною,
Зовуть покриткою, дурною;
І ти смієшся, а я плачу.
Ба ні! не плачу — регочусь...
Дивися — як я полечу,
Бо я — сова...“
Та й замахала,
Неначе крилами, руками
І пострибала через двір
У поле, виючи, мов звір.
Пошкандибала стара мати
Свою Марину доганяти.
Пани до-одного спеклись.
Неначе добрі поросята;
Згоріли білиї палати;
А люде тихо розійшлись.
Марини й матері не стало...
Уже весною, як орали,
Два трупи на полі найшли
І на могилі поховали.
Сотник.
У Оглаві... Чи по знаку
Кому цей Оглав білохатий?
Троха лиш! Треба розсказати,
Щоб з жалю не зробить сміху.
Од Борисполя недалеко,
