Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/360

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 328 —


Бо се не казка, а билиця,
Або бувальщина, сказать.

От-так пишіть; була криниця...
Ні, не криниця, а село —
Пишіть — давно колись було
Межи садами, при долині,
Таки у нас, на Україні,
Було те Божеє село.
 В селі тому вдова жила,
 А у вдови дочка росла
 І син малоліток.
 Добре мати діток
 Багатому: хвалить Бога
 В роскошах; а вбогій
 Вдові не до того:
 (Бо залили за шкуру сала —
 Трохи не пропала) —
 Думала іти в черниці,
 Або утопитись,
Так жаль маленьких діток стало
(Звичайне, мати! — що й казать!)
Та, може, ждався-таки й зять,
Бо вже Катруся підростала:
(Катрусею вдовівна звалась)
Чи вік же їй продівувать,
Зносити брівоньки ні за що?
Хиба за те, що сирота?
А красота-то, красота!...
Мій Боже милий! А трудяще,
А чепурне, та роботяще,
Та тихе... бач, і сирота,
А всім була на-вдивовижу;
Бувало, вигляне із хижі,
Як тая квіточка з роси,
Як теє сонечко з-за хмари:
Весь похолону, неживий
Стою, бувало...