Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/391

— 359 —

Та по-над Доном полечу, ^[1]
Рукав бобровий омочу
В ріці Каялі; і на тілі
На княжім білім помарнілім
Омию кров суху, — отру
Глибокиї, тяжкиї рани...“

 І квилить-плаче Ярославна
В Путивлі рано на валу:
„Вітрило, вітре мій єдиний,
Легкий, крилатий господине! ^[2]
На-що на дужому крилі,
На всі любиї мої,
На князя, ладо моє миле,
Ти ханови метаєш стріли?
Не мало неба і землі
І моря синёго! На морі
Гойдай насади кораблі!
А ти, прелютий... горе, горе!
Моє веселіє украв,
В степу на тирсі розібгав!“ ^[3]

 Сумує, квилить-плаче рано
В Путивлі граді Ярославна,
І каже: „Дужий і старий, ^[4]
Широкий Дніпре, не малий!
Пробив-єси високі скали,
Текучи в землю Половчана;

---

1. По-над Дуняєм полечу,
   Рукав бебряний омочу
   В каламутному тім Дунаї;
   Так десь далеко умірає
   Мій любий князь на самоті.
   Омию кров на білім тілі
   На тяжких ранах почорнілих
   На князі, ладо сироті;
   Омию кров, омию рани, —
   І розібьюся о скалу..
2. »Вітрило, вітре Господине!
   На-що ти вієш, мій єдиний,
   На-що несеш ти на крилі
   Ті ханови тяжкиї стріли
   На вої милиї мої,
   На князя, ладо моє миле?
   Чи мало ж неба...
3. Моє веселіє-надію
   В степу ніж тучею розвіяв!
4. — А ти Словутицю старий.