як і сам. Побачимо, що-то з того буде? Негріте залізо не зогнеш! А як-бя не крився та пораявся б зо мною от-так тижнів за два до свят, то певна уже була б річ; а то схаменувся на самісінький свят-вечір та й ластиться: „і сяка й така, і добра, і розумна ти, Стехо: поможи! Я вже тобі і се і те, і трете і десяте.“ Побачимо, побачимо, як попадеться нашому теляті вовка піймати. (Помолчавъ) Не сказавши ні слова дочці, за кого і як хоче віддати, думає що наша сестра — коза: поженеш, куди схочеш. Е, ні! стрівай лишень, голубчику! „Ублагай її,“ каже. Та і що таки той поганий хорунжий? А полковник хоч старий — нехай ёму добре сниться — так же пан!... Оце б то вона й стямилася! Иншому дзус, а я — так візьмусь. Дівці дівку не довго збить з пантелику, а ще таку, як моя панночка — і-і! Та вже ж, як кажуть, піймав не піймав, а погнаться можна. Тоді, як теє-то, вже ж і погуляю!... А вона поплаче, носумує, а далі й нічогісінько. Та й Назар таки не раз спасибі скаже. (Изъ боковыхъ дверей выходитъ Галя.)
Стеха. А що? як прибрано?... Тим бо й ба!
Галя. Що це ти, Стехо, робиш? Хиба у нас сёгодні гості, чи що?
Стеха. Та ще й які гості, як-би ви знали!
Галя. Які ж там гості і відкіля?
Стеха. Угадайте.
Галя. Чи не з Чигирина?... Так?
Стеха. Із Чигирина, та хто такий?
Галя. Які-небудь старшини?
Стеха. То-то бо й є, що не старшини, і...
Галя. Так хто ж такий? Може... та ні! сёгодні не такий день. А мені батюшка учора і говорив щось таке.
Стеха. Говорив, та не договорив. А я знаю, — тільки не скажу.
Галя (обнимая Стеху). Стехо, голубочко, ластівко моя! скажи, не муч мене.
Стеха. А що дасте? скажу...
Галя. Ще сережки, або перстінь, або що хочеш подарую, тільки скажи.
