|
Въ дворецъ попытаюсь
Ввести тебя. Только, знаешь,
Ми, братъ, просвѣщенны,
Не поскупись полтинкою.“
— „Цур тобі, мерзений
Каламарю!“
І зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!
Так от-де рай! Уже на що
Золотом облиті
Блюдолизи! Аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає. Обік ёго
Жіночка-небога,
Мов опенёк засушений
Тонка, довгонога,
Та ще на-лихо [1] сердешна
Хита головою.
— „Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою!
А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяцю, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм віршомазам:
От-то дурний! а ще й битий!
На квіток повірив
Москалеві! От і читай,
І йми ти їм віри!
За панами панства, панства
У сріблі та златі!
Мов кабани годовані,
Пикаті, пузаті!
|
