Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/547

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
До 1847 року.




В альбом.

Ти якось так-собі, що й вимовить не вмію:
Дивлюся мовчки на тебе, й серденько ниє,
Ниє, — та ба! мусить погибати!
Нехай знає, що бажає, кого, як кохати!
Ти моторна, чепурная, та ще й доля дбає,
Моя ж доля, — як та воля по світу блукає —
Іще з малку одцуралась: вернуться не втрапить.
Та що робить? бо сліпая, нікому порадить.
Будь ти ж долею моєю, розумна, видюча,
Поборюсь тоді з судьбою, хоч вона й могуча.



Гарно твоя кобза грає
Любий мій земляче!
Вона голосно співає,
Голосно і плаче.
І сопілкою голосить,
Бурею лютує,
І чогось у Бога просить,
І чогось сумує.

Ні, не люде тебе вчили!
Мабуть сама доля,
Степ та небо та могили
Та широка воля