|
Що не лічить, чи довго жить…
Знать, добре заснула.
А тим часом із діброви
Козак виїжжає;
Під ним коник вороненький
Насилу ступає.
„Изнемігся, товаришу!
Сёгодні спочинем:
Близько хата, де дівчина
Ворота одчинить.
А може вже одчинила
Не мені, другому…
Швидче, коню, швидче, коню,
Поспішай до-дому!“
Утомився вороненький,
Іде, спотикнеться, —
Коло серця козацького
Як гадина вьється.
„Ось і дуб той кучерявий…
Вона! Боже милий!
Бач, заснула виглядавши
Моя сизокрила!“
Кинув коня та до неї:
„Боже ти мій, Боже!“
Кличе її та цілує…
Ні, вже не поможе!
„За що ж вони розлучили
Мене із тобою?“
Зареготавсь, розігнався, —
Та в дуб головою!
|
