Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/561

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 87 —


Не весело на світі жить,
Коли нема кого любить.
От-так і їй, одній-єдиній,
Ще молодій моїй княгині,
Красу і серце засушить
І марно згинуть в самотині —
Аж страшно. А вона молилась
І жить у Господа просилась,
Бо буде вже кого любить.
Вона вже матіръю ходила,
Уже пишалась і любила
Своє дитя; і дав дожить
Господь їй радості на світі —
Узріть ёго, поцілувать
Своє єдинеє дитя
І перший крик ёго почути...
Ох, діти! діти! діти!
Велика Божа благодать!

 Слёзи висохли, пропали,
 Сонце просияло,
 І княгиня з дитиною
 Не тиєю стала:
 Ніби на світ народилась,
 Гралась, веселилась,
 І княжні своїй маленькій
 Сорочечки шила,
 І маленькі рукавчята
 Шовком вишивала,
 І купала, й колихала,
 Сама й годувала:
 Бо княгині тілько вміють
 Привести дитину,
 А годувать та доглядать
 Не вміють княгині;
 А потім оха: „забуває
 Мене мій Поль, або Филат!“
 За що ж воно тебе згадає —