|
Радості приносить
Своїй матері щасливій
Дочка уродлива:
Мов тополя виростає
Світові на диво.
Виростає... та недовго
Буде веселити
Свою матір: Бог карав
Княгиню на світі...
А за віщо? Чудно людям,
Бо люде не знають,
Чому добре умірає,
Злев оживає...
Занедужала княгиня,
І князь схаменувся —
За бабами знахарками [1]
На селах метнувся.
Наїхали; заходились,
Лічили, лічили,
Поки її безталанну
В труну положили.
Не стало на селі княгині,
І гусла знову загули,
А сирота її в селі,
її єдиная дитина,
Мов одірвалось од гіллі:
Ненагодоване і босе,
Сорочечку до зносу носить,
Спеклося бідне на жару;
Лопуцьки їсть, ставочки гатить
В калюжах з дітьми у яру.
Умийся, серденько, бо мати
Он дивиться й не пізнав
Межи дітьми дитя своє,
І думає — тебе не стало.
|
