Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/89

ГАЙДАМАКИ.

Василію Ивановичу Григоровичу.

На память 22го Апрѣля 1838 года.

Все йде, все минає і краю немає…
Куди ж воно ділось? відкіля взялось?
І дурень, і мудрий нічого не знає.
Живе… умірає… одно зацвіло,
А друге завьяло, на-віки завьяло…
І листя пожовкле вітри рознесли.
А сонечко встане, як перше вставало,
І зорі червоні, як перше плили,
Попливуть і потім, і ти, білолиций,
По синёму небу вийдеш погулять,
Вийдеш подивиться в жолобок, криницю
І в море безкрає, і будеш сиять.
Як над Вавилоном, над ёго садами
І над тим, що буде з нашими синами.
Ти вічний без краю!… люблю розмовлять,
Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою;
Співать тобі думу, що ти ж нашептав.
Порай мені ще раз, де дітись з журбою?
Я не одинокий, я не сирота:
Єсть у мене діти, та де їх подіти?
Заховать з собою? Гріх — душа жива;
А може, їй легше буде на тім світі,
Як хто прочитає ті слёзи-слова,
Що так вона щиро колись виливала,
Що так вона нишком над ними ридала.
Ні, не заховаю — бо душа жива!