тільки мале передмістя переїхати. Найгірші місця, а саме тії заїздні корчми на пустих полях він уже минув, тому не турбуйтеся. З вечором будете його в себе мати. Завсігди ж не йде він уже за послухом злого духа, а нині маємо й святу неділеньку!
— Святу неділеньку… — повторила я механічно й замовкла…
Оце довідалася я… Відтак залишили мене старі люди саму з моїми муками, з моєю журбою і з страховищем смерти мого чоловіка перед очима…
Стара жінка опустила на хвилину голову вниз, віддихаючи так важко, немов би держала на плечах величезний тягар.
Осип зложив свою голову вже давно на її колінах і держався нерухомо, мов і не дихав.
Нараз підняла старенька голову, втопила мовчки погляд у вікно й дивилася туди довгу хвилину, немов хотіла розібрати з гульби сніжин, чи довго ще до правдивої нічної заметільниці; дерева й старий пліт перед вікнами обсипав уже грубо сніг.
Опісля почала сама далі:
— Відтак настала ніч, мій сину, холодна, пуста, смерти жадібна ніч, з таким морозистим небом, яке приводять з собою лише пізні, осінні ночі. Мене застала вона в закутку, скулену, в очікуванні сина. В кімнаті не було світла. Я не могла його знести. Миліше було мені в сірім сумерку; окрім того щадила я й світла, а в кімнаті й так не було чого видіти. Була вже так напівпорожня. Кілька вугликів, що жаріли в печі й огрівали страву дожиданого, вистарчали мені на освітлення, ба пекли мене аж до глибини душі. Було вже коло півночі, а Андруші все ще не було. Я ди-
