ватися, виплакуватися, випрохуватись, огірченими, здержуваними словами — слізьми. Одним словом, у п-ства Федоренків було неначе все на відворот як у инших людей, неначе все догори ногами поставлено. Батько Федоренко, колись талановитий техник і рисовник (тепер, як сам собі говорив, вже на „пенсії“), ходить по своїм великім саду, босоногий, лиш в шароварах і сорочці, жиє для свого саду, винограду, рубає дрова, працює літом коло сіна... а від часу до часу зачитується в глибоко-філософичних творах Спінози, Шопенгауера, Декарта та ин., і малює опаленими, незручними вже руками олійними красками портрети де-яких своїх дітей, або краєвиди.
Для нього його діти майже не існують. Літом живуть чи не цілими днями в саду під голим небом, мов циганята, а зимою збиті в одній кімнатці, щоб прочі гостинні не бруднилися; і він ними так мало цікавиться, як горобцями на даху.—„Десь там пішлоодно з другим,“— відказує байдужно, як хто з хатніх або знайомих за котрим спитає. -„Господь їх знає. Не мені собі ними голову клопотати.“
Гарна, в порядку і чистоті удержувана хата з величезним опарканеним садом, це була та, повна таємничости, болю, сміху й музики оселя .. з поза котрої, за винятком батька, лиш десь колись виходила, гарно прибрана, на великі закупна мати а дітвора, за винятком тих, що ходили до школи ніколи. Чемні й слухняні, з поверховністю, як ті дикі, чорні або й білі (мати була ясної вроди) птахи,— можна їх було з сусідніх домів хіба в двох випадках бачити. Раз, як котре драпалося за овочами по високих деревах зручно, або знов лиш самі круглі їх кучеряві головки й чорні, осмалені рученята, коли силкувались лізти на паркан, щоб звідти поглянути на инший світ, як той, котрий
