Заллятий соняшною повінню іподром грає яскравими барвами й гремить сотнею потужних оркестр.
Звуки міді, вигуки, пісні, шум, гомін — сплітаються й творять нечувану й незрівняну могутню симфонію.
Сім крилатих машин притиснуто аж до самісінького паркану аеростанції, і потрібні благання загрози, а то й сила кінотчиків-міліціонерів, щоб відтиснути тисячний натовп у бік і дати розгон літакові.
Безвусий міліціонер, гарцюючи на коні біля чорнявенькоі дівчини благає:
— Громадяночко, не можна! Осадіть!
Чорнява громадяночка хоче паралізувати благання посмішкою й вперто просувається до літака — бо їй, бач, надзвичайно кортить зазирнути у вікно кабіни.
Міліціонер дибить коня й голосом, в якому вже бренить, крім благання й обурення, кричить:
— Громадяночко, осадіть! — І тоді, враз міняючи тона, скрикує: — Та осади — кому я кажу!? Кінь
