крісові кулі, в середині міста зчинився крик. Большевики очуняли. Та стрільці не зважали на кулі, що свистали попри їх голови, не дивилися на ручні ґранати, що тріскали довкола них.
— Вперед! вперед! — гомоніла команда.
І всі подавалися вперед вулицею, що вела до середини міста. Аби скорше й скорше, аби мати змогу вдарити на ворога приступом. Сили стрілецької атаки ворог не видержить, мусить податися взад! Вони подавалися вперед, а довкола них розізлилося пекло. Зпереду били ворожі кулі, з домів, що стояли по боках вулиці, прихильники большевиків витали стрільців револьверовими стрілами, або кидали в них, що попадало під руки: каміння, посуду, поліна…
Гейби підтинані косою падали, один за одним, стрільці. Цей вбитий, той ранений красить молодою кровю брудну, нехарну вулицю містечка. І нівідки помочі, нікому зайнятися раненими, що лежать у муках і ждуть скорої смерти…
Та для живих і здорових стрільців нема вороття! Стрілець не звик вертатися з половини дороги. Тай вертатися було нікуди. Зпереду ворог, довкола ворог ще гірший, бо захований — такий, що жде тільки хви-
