дання та муки, про те, що в голоді та студені вони твердим муром стоять, обороняють тих, що на задах, у спокою живуть спокійним життям. А коли їм треба помочі, коли треба з ними своїм добром ділитися, щоб їм дати спромогу встояти — ті, що спокійно живуть у затишші, їм тої помочі відмовляють, оглядаються на інших!…
— І невже, — кінчав старенький парох, — ніхто не відчує у свому серці тільки почуття обовязку, щоб із найближчим свойому серцю братом поділитися своїм одягом, щоб тим знеможеним героям дати змогу витримати до кінця?!
Тишина залягла в церкві. Присутні дивилися зворушеними очима один на одного, гейби ждали чогось.
І те „щось“ прийшло!
Нараз, десь із боку церкви, відізвався дитячий голос:
— Я! Я!
І крізь юрбу людей почала пропихатися Оленка. Мала, непоказна, знеможена працею, виглядала на десятилітню дитину, хоч їй пішло на пятнацятий. Хоч сама ще дитина, вона від року ґаздувала в хаті, яку їй залишили по смерти батьки. Ґаздувала й піклувалася ще своїм братчиком, Івасем, молодшим від неї трьома роками.
