А там…
Бог зна, яка доля судилася полоненим! Скрізь кружляли ще раніше такі чутки, що на їх згадку мороз усіх пронизував.
Хвилини тяглися полоненим в роки, а в їх мізках блукав усе докір, що не сповнили свого обовязку — не повідомили дальшої стації про небезпеку.
Нараз…
Мов гострим ножем урізався хтось у серця полонених. Почули в сусідній кімнаті розмову старшин ворожого відділу: що треба би зателєфонувати до сусідньої стації, щоб прислала всю муніцію. Це мало бути нібито від наших частин, що змагаються із ворогом, який наступає.
Заляканими очима гляділи полонені один по одному, в безсилі затискали руки, що аж нігті вбивалися у їх тверді, спрацьовані долоні. А стаційний урядовець закусив тремкі губи, що аж кров виступила зпід зубів.
Дрижали, що ось-ось станеться, що за пів години, три чверти, навіть ці останки муніції, які ще є, опиняться в руках ворога… Дрижали, а жах і сором в'їдалися в їх серця, мов голодні пси, що допали до поживи.
І саме тоді нагодився Богданко — син залізничого урядовця. Він у часі наскоку
