Тернополя. Пігнали на суд, бо хтось доніс команді російських військ, що в селі стріляли до відступаючих на схід салдатів.
В селі остало тільки кількок десять-дванацятьлітніх хлопців, що заховалися у малій мурованій церковці на горбку. Тріскіт будинків, які горіли, рев худоби, що безрадно бігала й пхалася до вогню, крик гусей та курей і виття собак зливалися в одне голосне благання помочі, якої нівідкіль було сподіватися.
Не можна було її сподіватися, бо порозставлювані на всіх дорогах їздці-черкеси не допустять до села нікого. Село було засуджене на загибіль…
І воно горіло ясним полумям, а тяжкі, чорні дими здіймалися високо вгору. Наче дим жертви праведника — знималися чорні дими високо, під небозвід, аж до стіп Всевишнього… Жертвенні огні галицького села…
Вже лиш кілька домів залишилося в селі, а між ними й домівка читальні. Окружені садками, що сяк-так хоронили їх від вогню, не загоріли ці хати відразу, хоч деякі з них починали вже тліти. Ще чверть-пів години, ще кілька подувів вітру, а й ті хати запалають ясним полумям, стануть жертвою немилосерного вогню. І з ними піде й читальня — гордощі цілого села…
