та з першої, другої та третьої кляси зашилася миттю в лавки, старші приміщувалися з повагою, поволі. Найстарша тоді, шеста кляса, примістилася в останніх лавках.
Незабаром увійшов у клясу директор, катехит та вчителі. Хлопці привитали їх мовчки, вставши з місць.
Відтак…
Екзорти не було. Замісць катехита промовив до хлопців директор ґімназії. Зворушено дрожав його старечий голос, коли він пригадував хлопцям події з останніх часів. Гіркими сльозами набринілі слова падали важким оловом на молоді серця хлопців, гасили їх радощі, що кінчається наука, будили трівожні думки, що будо далі.
А тремтячі уста директора кидали слова:
„…може бути, що доведеться ним, старшим, покинути рідний край. Може доведеться шукати пристанови та помочі далеко від вас, на чужині. Може неодин із тих, що підуть звідсіля, не вернеться до вас; може доведеться загинути дадеко, або коротати свій вік на чужині… Лишаємо вас, дітей та юнаків, у тій надії, що не забудете того, чого вчилися у своїй, рідній школі, що залишитеся вірні ідеалам, які ми в ваших серцях старалися защепити… Лишаємо тих, що не можуть носити зброї, в тому переко-
