кому снігу так приємно, так вигідно, так тепло, ніби в мягкій, теплій постелі… Ах, заснути!…
Але вмент нові думки напливають у голову постаті.
— Не спи, це смерть! А там — голодні товариші ждуть! Іди!
Не надумується довше. Зривається, добуває всіх сил, спотикається, броде. Ще трохи, ще кілька кроків…
Нарешті перша хата. Тихо, ніби тінь, скрадається постать під вікно. У хаті блимає каганець. В його непевному світлі глядить постать крізь замерзле віконце внутро хати. На лаві під печею сидить старий ґазда, при печі крутиться стара жінка, мабуть його дружина. На столі хліб, видно ще горшки з якоїсь страви.
— Ах, хліб!…
Жадобливо притискається лице постаті до вікна, а сціпенілі від холоду уста шепчуть тихо:
— Хліб, хліб!
Легкий стукіт у віконце. Ґазди переглянулися між собою. Каганець згас… І ще новий стук. Тихо, поволі відчиняються сінні двері, так трішки, щоб можна було тільки на двір заглянути. Постать чує, що в неї впялився крізь щілину дверей чийсь зір.
