Де причина такого фактичного теперішного ступня, споріднення української мови з иншими мовами словянськими?
Питання про східно-словянську або загально-руську прамову треба перенести на реальну площину поглядів, що лежить поза старим шабльоном ґенеальоґічної теорії.
Українська мова має своє окреме центральне положеннє серед словянських мов; она має тепер, або мала в давнину безпосередне сусідство із усіми словянськими мовами з вимком двох мов, яких територія найдальше віддалена від її теріторії, то є мови Лужицьких Сербів та мови Словінців.
Ся безпосередна ґеоґрафічно-етнічна стичність із територіями великоруською, білоруською, польською, чехословацькою а давнійше з сербською та болгарською (тепер лиш островами або енклявами) — спричинила цілий ряд спільних прикмет, що споріднюють українську мову з кождою із сих мов, з одною більше, з другою менше так, що сполучники, які вяжуть нашу мову з мовою великоруською та білоруською, не є ані давнійшіі ані важнійші як ті, що сполучують українську мову напр. з мовою сербською південної, або з мовою чехо-словацькою, західньої ґрупи. Їх можна пояснити по части спільною епохою прасловянською, по части безпосередньою еднозмозою на границях етнічних територій.
Ся трівка довговікова ендозмоза, якої вислідом явилися перехідні пасма між сусідніми діялєктичними територіями, набирає особливої ваги в світлі т. зв. теорії хвиль та постійних переходів Йоганнеса Шмідта, яка пересуває на иншу площину погляд на основи споріднення індо-европейських мов у загалі та становить важну корректуру теорії ґенеальоґічної.[1]
У приміненню до української мови кидає теорія хвиль світло й на спорідненнє української мови з иншими словянськими мовами особливо, коли за вихідну точку возьмемо ґеоґрафічне положення української етнічної території.
- ↑ Johannes Schmidt: „Zur Geschichte des indogermanischen Vocalismus. Weimar 1875.
А. Шахматов у своій книзі „Очеркъ древняго періода исторіи русскаго языка, Петроградъ 1915 (Энциклопедія славянской филологіи. Вып. 11. I. стор. 99-108, § 177-188) — приймає перед „загально-русскою“ епохою
коротку епоху спільности східно-словянських і південно-словянських мов.
Проф. Яґіч, обговорюючи сю книгу Шахматова (в Archiv für slavische Philologie XXXVII. 1920, стор. 175-198) — ставиться до сього погляду Шахмат ва критично (стор. 185-186.)
Проф. Лєр Сплавіньскі — що стоїть у своїй студії п. н. „Stosunki pokrewieństwa języków ruskich“ (Rocznik Slawistyczny, Kraków, 1921, т. IX.). на становишу доби спільности „праруської“ (прасхідно-словянської), признає, що „з обсягу морфольоґії не можна навести ані одної відміни, яка би зовсім безсумівно відносилася до праруської доби“ (стор. 35.), а дальше доходить до висновку, що „звязь між відломком північно-руським а рештого руського простору була вже в добі праруській досить зокремлена, (свобідна, „lużna“). loc. cit., стор. 61.)
