Та прийшов день і його Веснонька умерла.
Він з розпуки рвав волосє, товк головою до каміня і ходив на її гріб і горячо молив та просив:
— Веснонько, присни ся менї, покажи ся ще хоч раз, бо не дотримаю обіту даного тобі: заподїю сам собі смерть.
А раз уснув на її гробі.
І злинула вона до нього, така чудова як була й за житя, лише тепер мала ще й білі крила, поклала на його рамени руку і сказала:
— Милий мій! Чому не дотримуєш обіту даного менї, а кидаєш такі страшні слова? Ти-ж був щасливий стільки довгих лїт! Чому-ж не хочеш тепер працювати для щастя иньших. Не плач, милий, не вбивай ся. Невдовзї надійде день, коли сполучимо ся на віки!
Він пробудив ся і з ясним, радісним усьміхом вернув до давно киненої працї. Тихо і в тяжкому трудї вів своє убоге, самітне житє, і ждав дня, в котрому вона покличе його до себе на віки. — —
Останнї слова казки давно перегули, а вони всї троє сидїли в задумі і нїхто не важив ся ворушити повної таємних шептів тиші.
Роман перший відізвав ся. Та нї Штефан нї Лїда не знали, що він властиво хотїв сказати, бо почав був з лукавим усьміхом на устах глядїти то на неї, то на нього, і якесь жартливе слово от-от мало схопити ся з його уст, та відтак щось немов іскорка великого чутя болю і нїжности засьвітила ся в його очах задивлених на них обоє і він лише сказав:
— Дуже гарно дякую за гарну казку — певно власної композиції?
На се знов відповів Штефан: — І так і нї. І чув я дещо з того, і дещо свойого доложив, тай зложилась от собі казка. Але час менї вже вибирати ся д' хатї.
