снїгу стоплена, брудна вода. І сонце відбивало ся в нїй і скрашало навіть і ту брудну калюжу. А небо було таке синє та чисте! А в Штефановім серцї такий був сум і розпука! Він рад би відси летїти далеко, далеко; втопитись або вбитись, скінчити з собою, не бути — було його єдиним бажанєм. Але нї! умерти безчесним!? Нї! то мусить вияснити ся! Як єсть Бог, як єсть справедливість, то вияснить ся!
В малім городци перед його станцією вже також починала зеленїти ся трава і малий Мись повиносив свої забавки та укладав їх на муріжку. Укладав і свої образочки. Надійшов Штефан, став і дивив ся. Дивив ся, говорив з хлопчиком, мабуть пригадував собі ті щасливі хвилї, коли то і він міг ще так весело та безжурно сьміяти ся, лише що він нїколи не мав таких гарних образочків. О, отсей більший від усїх — що то? що то? чого Штефан так збілїв і немов заточив ся — що то? який гарний, дзвінкий хлопець!
— Миську, ти звідки маєш той образок?
— Хтось менї дав! Згадайте — і малий збиточник сьмішно скривив ся.
— Що? нї? той пан, що ти так його любиш, той такий гарний, румяний пан Корчак? А може той чорний Сичик, а може Глицький?
— А що дасьте, як скажу хто?
— Куплю коника.
— Направду?
— Направду.
— Ну, то він, Корчак, і він менї ще богато таких дав, та не скажу де тамті, бо не можна.
Та Штефанови було досить. Схопив карту, вбіг до своєї кінмати, впав мов знесилений на ліжко і перший раз заридав, в безладю викидаючи слова:
— Боже, дякую Тобі Господи, добрий, дякую, дякую.
А відтак, як угамував ся трохи, пішов знов до міста.
