Андрій переймав усьо надзвичайно швидко, і скорше навчив ся добре читати, нїж його вчитель.
Коли про те довідав ся пан-отець, то троха побурчав та врештї позволив навіть на те, щоб Андрій у вільних від роботи хвилях приходив до кімнати, де вчили ся хлопцї, тай прислухувавсь їх науцї. Так ішло щось зо два роки.
А коли по одних вакаціях віз пан отець своїх синів до школи до міста, взяв і Андрія, що мав також ходити до школи, а за те мав обслугувати паничів, носити воду та помагати в ґаздівстві ґаздинї, у якої всї три стояли на станцїї.
Андрій був живий, жадний науки, а отї вічні послугуваня страшно ранили його душу. Він нераз думав собі: “Чи я за те винен, що вродив ся мужиком, щоб мене так поневіряли? Я гарую як віл, а їм усе недогода, все кривлять ся, все поштуркують. Я прецїнь лїпше вчу ся від того якогось Лодзя, то ми моглиб поміняти ся місцями: він міг би носити воду та чистити черевики, а я сидїв би собі тай розказував. Ба, коли оце так не буде, бо він панич, а я хлоп!”
Лодзьо, старший син священика, був дуже зарозумілий на свій рід та достоїнство, при тім лїнивий і жадний власти, а що не мав її на кім показувати хиба на братови або Андрієви, то докучав їм усїми способами. Найгірше впадалось Андрієви, бо Лодзьо дуже часто показував свою владу над ним та випоминав ласкавим хлїбом.
А в Андрієвій душі чим раз більше кублило ся почутє ненависти та зависти. Навіть так люблена наука збридла йому, бо його душу безнастанно сверлувало питанє: “За що та чому воно так неправдиво на сьвітї?” І він нераз такими страшними очима дивив ся на Лодзя, що того аж ляк збирав, та він таки не подавав ся і з їдкою іронїєю в словах литав:
— Ти може лютий, Андрію? На злість найлїпша рада мороз, остудить кров тай знов усьо буде добре. Бігай же скоренько по сьвіжу воду, то прохолодиш ся.
