її, а она його, тай може мут якос тручєти біду навперед себе. Але отой Антось, то також якес удало сї таке марне та біле, а таке охотне до книжки, що ей де! То поможи ти їму де якого кавалок хлїба добити сї, чи вже у школї, чи де у лекшім ремеслї, — не покинь його, тай маму не покинь. Ади синку, ни гнївай сї, що ти так голову обтєжую, але ти одна моя надїя, один поратунок. Обіцєй менї синку, що їх не покинеш; старій не богато треба, от лижку страви, але хлопець? Він тепер ще тут до школи ходить, але відтак… Обіцєй менї — просив, аж молив слабим голосом Андрій.
— Обіцєю вам дєдику, присєгаю сї.
— Дєкую ти синку тай прощєй нї і раз, і другий, і третий. Ходи Юстинко тай ви дївчєта, тай прощєйти нї також, докім ше при памєти. Тай Марії перекажіт, що ї благословлєю тай прощєю. А Штефана слухайте як мене самого, він вам тепер і рєд і порєдок і дєдьо.
І всї прощали батька і глухо заводили. Лишень Марії не було; десь може на морозї чуже шматє жмикала, або корови доїла сарака.
А Андрій вичерпаний розмовою з сином тай прощанєм попав знов в безпамятну горячку.
У печи погасло, лише каганець блимав, мама з доньками заводила, Штефан із страшного болю минав ся, а Андрій час від часу викидав поодинокі слова.
— Нї, я не пес — ви не маєте права. Ой, ой, ой, ратуйте! Сій син фальшівник? брешете! Си-но-ноньку, не покинь їх слабих.
Потім здавало ся, що вснув і в хатї всьо стихло, а по годинї Андрій був зимний труп.
Гей не дай Боже, який туск у хату вступив, гей не дай Боже! А то треба було мерця спорядити, побігти до паламаря за подзвінне, а їх хата на краю села, тай ще до того не дуже їх і сусїди навидїли, бо Андрій небіщик був і зайшлий, і
