в “шпортїї” нїчого доброго, правдивого не може сидїти, то й шкода слів. Врештї і він сам не зближав ся до них, такі у них були великі, червоні руки, “прості” лиця, незґрабно вшиті одїня та чоботи; хамщиною аж пахло від них.
Не то, що оті “випуцувані” Адасики, Тадзї, Болєсї, та ще ріжні паничики. Він був з ними “guter Freund”, так вони казали, бо платив їм тютюн, цукерки, часами пиво, возив на суті празники попівські, а вони хоч “Поляки”, любили часом бавити ся в демократів, та любили “tę starą staroruską gościnność”. Чому нї? І йому було з тим добре, й їм, то й були приятелями. Оттак Ясуньо мав уже двацять лїт, і був уже в пятій чи шестій клясї. Все йшло по давньому — дуже гарно: Ясуньо мав гарні ґарнїтури, біленькі ковнїрчики, шовкові краватики, ґлясе рукавички, ходив до школи, мав між паничами приятелїв, не любив хамства, бігав за паннами, чудово кланяв ся і гуляв. Все йшло чудово і Ясуньо вільний від усяких “ізмів” уже наперед подавав надїю, що як високо лїтає, так ще висше сяде, — коли ба! наднїс дїдько у те село, де були родичі Ясуневі, нового учителя, старого, спрацьованого, збідованого з купою дїтий і довгів. Один його хлопець був навіть Ясїв колєґа, та він з ним не товаришував, бо від того хоч не дуже “пахло хамщиною”, та за те не мав і він нї гарних ґарнїтурів, нї білих рук, то що-ж йому за дїло було з ним товаришувати.
А в того бідняги учителя було ще крім того сина пятеро дїтий. По найстаршім, що був уже на “своїм хлїбі”, йшла вісїмнацятилїтня дївчина, що в нїй шалено залюбив ся Ясь, далї йшов хлопець, власне колєґа Ясїв, відтак дївчина, хлопець і знову дївчина. Біда була страшна, часто приходило ся і без вечері йти спати. І родичі були-б раді хоч одного рота менше мати в хатї, і ждали якого будь жениха для своєї Мілї, гарної, чорнобривої дївчини. Вона також рада би була вступити ся з дому, бо видїла яка біда — хоч вона зовсїм не була з тих без-
