тами, а в голові снували ся думки одна за одною, одна за одною, а кожна прикрійша, а кожна сумнїйша. Та все-ж таки ота душевна мука була ще нїчим в порівнаню до мук, які переносила вона по перечитаню татового завіщаня. Було се вскорі по скінченю школи, їй було як раз сїмнацять лїт, як мати передала їй його.
Був вечір. Вона сидїла сама в хатї, при столї, на котрому горіла лямпа; її голова під тяжкою вагою слів, що їх читала, хилила ся все більше та більше в низ.
“Дорога моя доню Лїдочко, пісенько моя!
“Нас лишень двоє в цїлій хатї.
Ти така малесенька і гарна, тихесенько спиш у своїй колисочцї, а ангел супокою нашіптує тобі чудові сни, бо так весело всьміхаєш ся. Яка то ти будеш, як меш читати отсї стрічки, що пише до тебе твій незнаний батько? Чи будеш і тодї так весело та безжурно всьміхати ся, чи може сум та тоска ляжуть на твоє біле чоло? Здаєть ся, що тобі тодї знайома вже буде жура-туга.
Житє тяжке, терниста стежка житєва і чоловік мимоволї вчуває полекшу, коли знає, що смерть зближаєть ся, щоб перетяти житєву нитку. Житє тяжке, а я вже такий змучений, ослаблений, зломаний ним, що менї зовсїм не тяжко з ним розставати ся.
То був хмарний, осїнний день, як мене, вже досить великого хлопця, відвезли до школи. Я був селянський син, та про те в школї не йшов гірше від иньших, тільки що з мойого знаня все були професори незадоволені, все мали щось дорікати та докучати. Колєґи також не дуже мене любили, бо тодї “хлоп” у ґімназії був ще рідкість, і те-ж де лише могли старали ся дати менї відчути свою висшість. А я такий був слабий, що мимоволї старав ся йти під їх лад, набираючи панських манєр та укладу. Хотячи вже таки нї в чім не від-
