тив моєї то нїщо. Та тодї я сього не думав, а хоч і часом десь у закутинї серця вставав докір, то я мав на свою оборону: “Але-ж я їй усе в жертву принїс. Своє сумлїнє, свою честь, найлїпші частинки душі!” І я шалїв з розпуки!
Дістав запаленя мізку, на своє нещастє видужав нїби, та попав у страшну апатію. Менї було всьо байдужне: міг собі сьвіт завалити ся, або стояти, могло сонце сьвітити або й згаснути, міг я жити або вмерти, отсе було менї все одно. Вона однако не буде моєю, навіть душа її не належить до мене. Все одно, байдуже!
Я перестав навіть учити ся, опустив ся зовсїм, от часом хиба сїв та писав дещо. Се ще мене потроха займало. Не дуже вони мудрі, ті мої поезії, але може ти цїкава, то слухай:
Нї, не бажаю я
Нї смерти, нї житя!
Бо я і сам гаразд не знаю,
Чи ще чого в житю я забажаю.
Байдуже те менї,
Чи жити-му, чи вмру,
Чи вмру і враз про всьо забуду,
Чи жити-му і мучити ся буду,
Байдуже те менї.
Було колись і я бажав,
Було колись і кохав.
Та доля лютая сказала:
“Нї! не для тебе роскоші житя-”
І всьо, що було любе, дороге
Вона взяла і відібрала.
Колись для мене зорі сьяли,
Дївочі очи мов зірки ясні.
Колись до мене усьміхались
