також чесна головка! Але і він також шанує батька — не дай Боже нїкому такої пошани! Та якого собі вітчим виховав, такого й має. Дарма! Як хочеть ся збудити для себе пошану, треба мати сильну волю, не робити нїколи нїчого такого, щоби вказувало перевагу тїла над духом. А так? Слабодухів нїхто не шанує.
Таке думала, передумувала Лїда. Та чи ставало їй від того лекше? Нї, сто раз тяжше! — та не думати було не сила, і низше, низше хилила ся голова, а батькові слова розпеченим залїзом пекли душу. “Будь сильна” і “Сповни мою просьбу!”
Не сила її, не сила.
|
Штефан здав матуру, перебув кілька день дома тай вибрав ся на село, на лєкцію.
Ті вакації, що для иньших були найгарнїйші з цїлого житя, бо-ж були то перші вільні вакації дорослого чоловіка, він перебув з далека від любої ріднї та коханої дївчини. Але мус великий пан, а його перла до того тверда конечність.
Минули й ті вакації. Повернув до дому, забрав з собою Антося і з сїмдесятьма ґульденами (от троха ще з стипендії, троха з лєкцій) помандрував, поїхав до Львова.
Наймив хату на далекому передмістю, записав Антося до ґімназії, а сам ходив ще сей місяць по Львові тай шукав лєкцій, бо викладів на унїверситетї ще не було. Та йому, як зовсїм чужому, тяжко було знайти в сьому великому містї хоч яку таку лєкцію. Мусїв жити якось із тих гроший, що привіз. Ще би сам вижив якотако. Та ба! він був з братом — то подвійна жура.
Відтак зачали ся виклади на унїверситетї. Взяв собі свою улюблену історію, з мусу ходив на латину і греку. Учащав на виклади пильно, не опускав нї години. Над собою працював