чемо, тай тільки нашого. Одна одній нї словечка не каже, та розумію я її а вона мене. Тай тільки.
Оте: “сядемо обі тай заплачемо”, страшенно роздразнило Романа.
— Боже, коби та Лїда навчила ся вже раз ще чого иньшого як плачу. Шкода дївчини, бо в неї золоте серце! Та треба їхати, то мусить бути щось поважного, коли навіть та довготерпелива Лїда називає “дорогого батька” через “він” і потроха скаржить ся на нього. А вона до тепер не звикла була скаржити ся.
І Роман поїхав. Приїхавши зараз зміркував, що до чого йде, бо як тільки западав вечір — от так по шестій годинї — приходили дорогий батенько з паном ассесором, і тодї всї збирали ся в сальонї в стилю “японськім або богомазівськім”, як його звав Роман, ну, і починала ся приємна забава. Лїда сїдала в найтемнїйшім кутї кімнати і мовчала, пан ассесор розсїдає ся на канапі (на фотелї не сїдав, бо вже раз показав свою здібність ґімнастичну, вивинувши з фотелю прегарного козла) і мовчав; Роман сїдав у другому кутї кімнати і слухав, що ті обоє говорили. За те Цїночка і пан канцелїст, чи там пак “pan sekretarz” бавили всїх, с. є. п. sekretarz говорили “górnolotne” комплїменти п. ассесорови, а Цїночка миленько жартувала з Романом; так миленько, що він нераз мав охоту почастувати її зломаною ніжкою від фотеля. Так десь годину по тій “приємній забаві” входила до сальону панї Херська, запрошуючи всїх на перекуску, і знову починала ся друга приємна розмова. Тільки п. ассесор ставали тепер розмовнїйші, хвалили господарський талан панни Лїдзї, хоч вона в ту пору зовсїм до ґаздівства не мішала ся, бо сидїла “в сальонї” а тепер знову при столї. Далї — давали предовго просити ся, щоб узяли бодай кавалочок булки до кави, бо казали, що вони в такім милім, поетичнім товаристві взагалї не в силї нїчого їсти. А відтак зачинали розмову на теми лїтературні, при чому
