сом на вулиці Бекерстріт. Однак досить часто я відвідував його, а часом намовляв, щоби він зрадив свою старокавалєрську звичку і вступив до нас. Практика моя поволі зростала; мешкав я тоді коло стації Педінґтон і тому до мене зверталося багато залізничих урядників. Один з них, якого мені пощастило вилікувати від затяжної і мордуючої хвороби, голосив на всі боки мою славу і надсилав до мене кождого пацієнта, якого міг захопити.
Одного ранку, перед семою, застукала до моїх дверей служниця зі словами, що прибули два пани з Педінґтону і чекають на мене. Я поспішив убратися, бо вже з досвіду знав, що залізничі випадки по більшости бувають досить тяжкі. Коли я зійшов на долину, з покою вийшов мій давній пацієнт і замкнув за собою старанно двері на ключ.
— Припровадив його сам — сказав він, показуючи пальцем через плече поза собою — тепер він вже не втече!
— Що з ним? — спитав я, бо ся поведінка мойого знайомого доводила, що мусіло статись щось незвичайне з чоловіком, якого він так старанно замкнув в мойому покою.
— То новий пацієнт — прошепотів він тихо. — Я уважав за найкраще особисто припровадити його сюди. Тепер він вже не може вийти. Однак я мушу відійти, любий докторе, бо мене кличуть обовязки.
