лоно цього степу, лишаєш за собою всі сліди новітньої Анґлії, за те скрізь тут знаходиш житла і сліди праці передісторичної людини. Як ідеш степом, на всі боки видко руїни осель цих забутих народів, кладовища й величезні моноліти, де, кажуть, знаходились їхні храми. Коли дивишся на ці примітивні будівлі з сірого каменю, розкидані по горбах, то забуваєш про наш вік, і наче ввижається тобі оброслий волоссям, одягнений у звірячі шкури чоловік, як він вилазить із низьких дверей своєї оселі й накладає кремяну стрілу на тетиву свого лука; його приява тут більш натуральна, нїж моя власна. Найдивніще те, що вони жили так тісно на такому безплодному ґрунті. Я не археольоґ, але думаю, що це племя було якесь загнане, не войовниче, що примушене було жити на ґрунті, на якому ніхто инший не хотів жити.
Правда, всі ці питання мусять бути нецікаві для чисто практичного розуму через те, що вони чужі нашому завданню, для якого ви мене сюди послали. Отже вертаюсь до фактів щодо льорда Генрі Баскервіля.
Коли ви, на протязі цих останніх днів, нічого від мене не діставали, то було це через
133
