пивши зуби, мовчи!.. Боляче, та переболить, заживе. А от сором, сором який! Хоч головою об стіну!
Походенко снопом упав на призьбу, голова упала йому на груди, думки заклякли. Походенко зовсім не той став: колишня енергія, бадьорість, певність якось зовсім вилетіли з його; він чув себе одиноким, пригнобленим, причавленим. Колишні думки про помоту хоч і буяли, але жадного сліду не лишали, літаючи поверх голови, наче той літошній вітер поверх дерева.
Довго сидів Походенко, а коли підвівся, почув, що у його і ноги й руки якісь кволі, наче не його. Він подивився навкруги. Стемніло вже; нікого на вулиці не видко. Він виломив з плоту кілок і, обпираючись на його, поплентався вподовж вулиці попід тинню.
Дід Євмен Передерій стояв у своєму дворі, схилившись на браму, і, обпершись на ворітницю, дивився на зоряне небо та міркував: «як то премудро все на світі божому создано».
— Добрий вечір вам, діду Євмене!» — озвався чоловік, що підійшов до брами.
— Добрий вечір і тобі, чоловіче! А хто ти такий будеш? — спитав дід: — По голосу не пізнаю, а тварі твоєї добре не бачу… очі старі, гаразд не добачають!
— Се я, Походенко…
— Походенко? Що-ж у тебе в гортані щось недобре? Чи чогось у тебе голос такий сипкий, та так тремтить?
— Не з добра, діду! Певно чули про моє лихо?
— Ат, люди блягузкають, та я, признатися, не вельми прислухаюся… Що-ж ти перебув вже те лихо, чи ще?..
— Ні ще!.. Порятуйте, дідусю! — Походенко кинувся цілувати діда в руку.
Дід руку від ворітниці та за спину.
