— Хліб та сіл.
— Просимо з нами.
— Що там, Семене, у тебе в житі? — спитав Іван, обернувшись до високого, широкоплечого чоловіка літ за сорок, з довгими чорними вусами, що лізли йому за пазуху розхристану сорочку.
Семен підняв трохи бриля й почухав потилицю.
— А ви вже, діду, не втерпіли, розблаговістили! — промовив Семен, докірливо дивлячись на Трохима: — от язик, — і на припоні його не вдержиш! Чому я не мішаюсь до вас і мовчу про тютюн?
— Про мій тютюн нічого сказати, — одповів дід токовому.
— Нічого! Лучче-б ви мовчали, а то як скажу при людях.
— Говори, говори! Ну, говори! Що ти скажеш, ну? — приставав дід
— Годі вам, — озвався Іван, — то завертка, чи що?
— Завертка! Завертка! Отсе нехай бог милує… Мати божа! Завертка! — загомоніли разом гребці з страхом… — Се так!
— Треба, паничу, — озвався гуменний до Івана, — за ворожбитом посилать, або жито пропаде.
— Чого воно пропаде? — питає Іван.
— Звісно чого: прийдеться або одкосить на цілі гони, та тоді запалить те, де завертка, або так покинуть, бо з заверткою, доки вона нерозвернена, ніхто жать не піде.
— Авже-ж! авже-ж ніхто! — загомоніли гребці.
— Навряд, паничу, чи піде хто жать, — заговорив поважно сивоусий чоловік. — Се річ небезпечна! Як можна! Доки не розвернута завертка, — жать не можна.
— Так я її розверну, — каже Іван.
— Боронь вас боже! — скрикнули гребці, — як се можна!
І пішли розказувати всякі пригоди про завертки:
