— В требнику, — каже, — такі случаї не прописані.
— Значить: трудна річ.
А писар наш і рає:
— Може-б, — каже, — і з кадилом і з кропилом, щоб не сердився єнорал…
О. Максим не відважився сам ні на те, ні на друге. Поїхав до благочинного. Той сказав:
— Ні з кадилом, ні з кропилом, а з самою лишень проскуркою.
Ждемо. Кажу я до писаря:
— Кують у мене ковалі…
— Ох, і в мене в голові, наче в млині! — каже він, — як почне таранів гнати…
— Олії не виб'є! — шуткую я.
— Олії не виб'є, а в ушах лящатиме…
— Не журіться, — вмішалася моя жінка, — теляти ще не бачили, а вам вже вовк уживається…
— Мовчи, бабо, не твоє мелеться! — Ждемо. Прибіг окружний — нічого. Походив, подивився, понюхав… току ногами не місив.
— За тиждень, — каже, — приїду з єноралом.
Ми ще раз долівку хвощем вишарували: дівочих рук і спин не жаліли — нехай же й вони тямлять, яка то цяця єнорал!
А в суботу увечері знов летючка: «їде!» — щоб до світу був я на межі!
А бий тебе сила небесна! І виспатися не дають!
Наказав я, щоб громада була на поготові, сам прибрався, верхи на коня і на межу. Вартую під вербою. Вже й світ, а його нема. А мене на сон так і тягне… усю табаку вже винюхав… Аж ось в обідню годину — бачу: курява стовпом котиться по шляху. Я тоді на коня. Зирк! — окружний біжить попереду. Я коня під боки та навзаводи! Прибіг поперед усіх до розправи, з коня — скік! і стою біля шляху проти громади.
Виліз той єнорал… таким индиком іде до громади.
