— Се-ж, кажуть, Антін, панський кучер: як загуляв з самої суботи, так і досі його в дворі не було; коні панські третій день стоять без догляду, аж ржуть, що не поєні й не годовані… Учора нікому було панів і до церкви повезти.
— Так отсе така воля! — подумала я собі й якось нехотя кинула очима на того кучера… Кинула, а очі мої так і прилипли до його тварі… Глянув і він на мене своїми великими очима… сині вони, наче блакить на небі… зустрілися наші очі!.. Господи, що воно сталося зо мною? не одірву своїх очей від Антонових! Отак і провела я його до двору… а тут спинилася: панич та віхоть упали на думку, — я мерщій до господи…
Сіла на лаві. Якось ніяково мені, — не то сумно, не то й журливо й на серці якось чудно, скорботно, сказати-б; так ні-ж! ніби там промінь весняний гріє й веселить…
— Сідаймо, доню, обідати, — каже мати.
Сіли… Вмочила я губи, та й годі; не йде мені на душу борщ наш; не тому, що він нізчимний, а тому, що Антонові очі так і лищять у мене в очах…
Другого дня — тягне мене щось на вулицю та й тягне, та так тягне, що не спроможна я не піти. Пішла — сама не знаю, чого! стала під вербою, не тямлю чого стою!.. Прямо — навожденіє якесь на мене наче хто наслав, наче я несамовита… Постояла, пішла до двору, спинилася біля брами, дивлюся на стайню й думаю: «чи випустили кучера з мішка? от коли-б його побачити»… Замісць того бачу — вайло оте, ключниця, суне з повною в'язкою ключів та брязкає їми, наче коновал той… «Цур тобі хмаро!» — подумала я та бігцем назад від брами. Що-ж ви собі думали? вона таки мабуть помітила мене та й наврочила, бо з того самісенького дня так мене й нудить, так мене й вабить іти до двору, чи не побачу кучера. Цілий тиждень що-дня никала та все
