затремтіла, трушуся, наче мене пропасниця б'є. От, думаю, лихо! тепер може й про мій віхоть згадають…
— Не бійся! — заспокоює мене Антін, — нічого не буде: я його не прилюдно, а сам на сам; ніхто того не чув і не бачив, нікуди йому й писнути, — проковтне мовчки та й годі!
— Ти-ж йому що?.. невже ти його побив…
— Ні, ні! бить не бив, нехай його вихор поб'є об суху дорогу. Я тільки виправ його. Прихожу, аж він в своїй кацавейці сидить на ґанку та люльку смокче… Я любенько шапку з голови, низенько йому вклонився. Він на мене вовком дише, а я йому так приязненько:
— Добрий день, пане! з святом будьте здорові!..
— Яке там у тебе свято? — бовкнув він, а я йому:
— Не в мене самого, а в усіх добрих людей сьогодні велике свято. От ми й до церкви ходили, помолилися… А ви, пане, певне забули про наше свято? Не диво!.. свято сьогодні у людей, а у панів — «урвихвіст»; людям сьогодні день радощів, а про панів він «утрисльози»… Так отсе я й прийшов вам нагадати.
— Ти здурів! — гукнув він, — геть!
А я наче вкопаний стою, та й почав його прати: вичитав йому й мішок і все, що знав; зганьбив його та тоді знов поклонився й пішов… Доки він схаменувся гукати на людей, я вже геть за брамою був… Гукай, думаю собі!.. хоч кавбика свого ввірви, ничого тепер вже не вдієш…
Я мовчки похитала головою, нічого йому не сказала, тільки подумала: «коли-б з сього диму та не кинуло на нас полум'ям». Так воно на моє й вийшло. Чи я в таку лиху годину подумала, чи то вже від бога таке судилося, чи від кого лихого — не скажу, а тільки з того з самого разу й почалося моє лихо, мої скорботи, й не спекалася я їх, доки Антін мій був живий. Став мій Антін з того разу таким злосливим та мстивим до панів, що я зроду-віку й не сподівалася. Нехай-би вже він над своїм паном
