панок якийсь і біля шинку став. Я швидче туди. Аж то рудівський Ничволоденко; змерз він, так зайшов погрітися до шинку; от я на його вилив усе, що було на серці…
Зумилася я: — За що ти, питаюся я, на його напався? він-же нам нічого, й панок з його добрий!
— А проте, — каже він, — все-ж таки панок він, ніхто більш. Я не винен тому, що він мені під руку підвернувся… Мені в сей день треба було когось з панів вилаяти, не вилаяв, так-би занедужав, може-б і вмер. От що, щоб ти знала!..
— Не тямлю, — кажу я, — за що й про що…
— А віхоть — тямиш? а мішок тямиш? а жида не забула?… У! — Та так на мене глянув, що мене аж страх взяв…
— Так то-ж, — кажу, — хіба Ничволоденко?.. то-ж наші Марченки.
— Усі вони одним миром мировані…
От ти й говори з ним, — думаю собі, та щоб не гнівити вже його, й кажу:
— Який вже з Ничволоденка пан! тільки що штани поверх халяв…
— Одначе-ж комолий віл і ґулею б'є… та годі про се!.. амінь!
— Амінь чи не амінь, а Ничволоденко тобі сього не подарує, — подумала я собі, одначе промовчала, Антонові сього не мовила, щоб вже не дратувати його. І добре зробила, що не говорила, бо воно на моє й вийшло; а коли-б була сказала, він би тоді на мене вину звернув, сказав би: «твій язик наврочив».
Ничволоденко не подарував свого, подав до судді, а суддя взяв та й зчистив з Антона 25 карб. кари. Нічим було у нас заплатити, так корівку мою пограбували й продали… що я з того лиха-журби зазнала, так і не сказати! Що я поповбивалася, що я поплакала! Чи то-ж не корівка була! первачка, рідна, питома, сама я її ви-
