на серці… щось підступило, давить, дух спирає… Ой, ой! пусти! — Та з цими словами як заплаче, заголосить!.. І жалісно мені, і сумно, й страшно мені стало… Діти зо сну позскакували і собі голосять… Що-ж мені робити, що мені чинити? Чи панів милувати, чи свою дружину мордувати? Сидить він на лаві, плаче, а я чую, що сльози його в серце до мене капають і там приском печуть… Хоч-би він схопився, думаю собі, та одіпхнув мене від дверей; я-б вже й не пручалася; лучче-б він вдарив мене, мені-б не так тяжко було: не сила-б моя була його спинити… так ні-ж! Сидить він наче приборканий, не лютує, та плачучи проситься, жалю мені завдає.. Переміг мене жаль; я двері навстіж!
— Іди!
Закурів він, тільки підошви манячать, а я тоді собі в сльози…
Пощастило нам того разу. Панів не було на селі, вони ще вчора поїхали до міста, так Антін видрав там у них у господі якогось недопанка, та на йому й погострив свого язика. Обійшлося ні на чому.
А я стала собі на думці: з чого отеє у його, у Антона мого, земля йому пером, отакий попуск божий? Цілісенький год він чоловік такий, що дай боже і всім людям, хоч в ухо його бгай. Аби-ж прийшов день святої волі — він і займеться проти панів. З чого воно?.. Радилася я з попом. «Се у його перехід, — каже батюшка, — над ним треба-б «ордію» вичитати, але я не вмію того. Се треба у Виноградний манастир, десь аж за Київом, там ченці вичитують»… Слухаю я, а собі думаю: «А що, як та «ордія» поможе стільки, скільки помогли усі оті молебства, що я у тебе наймала?.. Пропащі тільки гроші мої, пожалься боже!»
Так воно і шло до самої Антонової смерти; здається, цілих двадцять років. Не малий то час! Багацько, пребагацько всього за цей час перемінилося: що тоді
