— Сорока нема ще, без семи — тридцять і три.
— От воно як! а я, бач, нарахувала вже п'ятдесят. От стільки-ж, як Юрась пішов за кригою. Тридцять і три. Які-б то досі в мене внуки були. Господи! Може-б і правнуків досі тішила… Не судилося…
І вдруге недовго була я замужем, — три роки. Як пішов Платон на Дін, на косовицю, так і не вернувся. Там десь його й поховали. Посумувала я, пожурилася та й закаялася втретє йти. Добрі люди траплялися: Євдоким Шершень, що позаторік помер, теж з холери був овдовів; так і він присватувався до мене. І Гуркало Павло з Олишівки, ще й досі живий — протягни йому, боже, віку! — і той сватався. Був ще де-хто, не пішла. Годі, — кажу, — пішла раз — не гаразд, не одважусь в другий раз. Може господь і покарав мене за те, що вдруге бралася… було-б уже Данилихою звікувати, а за Чепеля не йти; може-б і лиха менше зазнала…
Такий-же то вдатний хлопчик вийшов мій Юрасько: до чого кинь, так клин. Таким, кажуть, бог і талану не дає… До школи взяла його охота. Тоді в нашому селі школа була, дяк держав… на самому цвинтарі була… така прегарна хата, на дві половині: в одній дяк, в другій школа. Тепер її й сліду нема.
— Іди, — кажу, — синочку, до школи, йди.
Поєднала дяка: два мішки картоплі, повісмо конопель, пуд борошна, ворочок пшона та карбованець грішми…
Вже-ж і вчився мій Юрасько! Дяк було не нахвалиться, та де-ж вам: на дванадцятому літі воно вже на крилосі ставало й «апостола» читало! Отсе було як виведе херувимську, так його тонесенький голосочок на всю церкву розлягається, нікого за ним не чутно, усіх він покриває.
Я вже раділа, сподівалася: вийде мій Юрко на дяка. Отець Корній брався вивести його й був-би вивів;
