Що-ж, думаю собі, хоч вона й кріпачка, а доброго батька дитина, й роботяща… така вже пара з Юрком буде, що на! подивись та усміхнись! Час добрий!
— Боже благослови, — кажу, — тільки, синочку, викуп треба.
— Авже-ж, так не віддадуть.
— То-то-ж бо й є! Та ще хто знає, що вони й заправлять за неї? Може таку ціну положать, що й не спроможемося…
— Вони, мамо, пани добрі…
— Добрі, синочку, як сплять, а без викупу не обійдеться, — се вже я добре відаю.
Взяла я хліб-сіль, пішла до двора: спершу до пані. Вийшла вона до мене, розпиталася, тоді до пана.
І пан вийшов: те та се… бачу, не геть-то змагаються. Вклонилася, питаюся: чи буде викуп?
— Хіба можна, бабо, без викупу?
— Аби ваша ласка, — кажу їм, і знов вклонилася, — все можна.
— Ні, без викупу й не думай.
— Що-ж положите?
Пан зразу, — спасибі йому, — п'ятдесят, каже, треба… не гріх буде, не накладно. Юрко — добрий коваль, швидко заробить.
А пані як визвіриться на його:
— Що ти, що ти! з глузду зсунувся, чи що? Як то можна за таку роботящу дівку — та п'ятдесят? За неї й сотні мало! Ми її два роки на прачку привчали, а він п'ятдесят! Коли не сотня, — нічого й казати!
— Шкода, панійко, й заходу, — кажу до неї, — на такі гроші не спроможемось, — і мовчу; а ну, думаю, що з сього вийде? чи пан сперечатиметься за свою ціну, чи й він за жінчину?
— Вже-ж і дешевше навряд де знайдете, — се так пані до мене. Я мовчу, а пан:
— Навряд хто й більше п'ятидесяти дасть…
