службі вичитали волю. Люди невимовно раділи; тільки старий дід Василь Шмигун сів собі на колоді біля воріт та й сидить, наче в хмару загорнений. Люди до його:
— Чого, дідусю, сумуєте?
— А ви, дурні, чого радієте?
— Воля прийшла, діду-лебідоньку!
— Воля… добра воля без хліба… їстимете що? на дворових землі нема… хіба не чули?..
— Дарма, діду, земля, аби воля! Заробимо…
— Заким заробите, з голоду попухнете. Забули, що у нас більша половина села дворові, а на дворових землі нема. Що-ж вони без землі робитимуть? В наймити, чи в старці.. Ох ви зелені голови! не тямите, що без землі воля — друга неволя. Підуть знов і нові пани й нові кріпаки.
— Годі! не каркай, старий, нівідь чого.
— Діду, діду! На що вам земля?
— Мені, синку, не треба вже ні волі, ні землі. Мені дадуть наділ однаковий з усіма: з старцями й з панами — усім по саженю завдовжки… А от вам — молодим, тісно буде.
— Якось воно буде! — говорили люди: оп'яніли од волі, не няли діду віри…
З того дня ні Стеха, ні мати її на панщину не ходили. Землею їх не наділили, бо у них не було ревизьких душ. Почала Стеха ходити на поденщину.
Раз на весні покликали її до попа грядки копати. Обідаючи, вона побачила попового наймита Юрка. Високий, молодий, чорнявий, голова в кучерях, а з очей так искри й б'ють… За обідом сидів він проти Стехи… Гляне на неї, вона так і займеться, наче він приском сипне на неї. Спустить Юрко очі в ложку, а Стеха тоді підведе свої вгору й з-під довгих вій її — немов
