От вона вже й на суходолі.
— Куди-ж я тепер? до його, до дитини… А з чим?
І одним ментом в очах у Стехи зорі зникли, поховалися; небо темне; вітер гуде; холодний дощ падає і б'є в вічі… Стеха спинилася… страшно їй стало…
— Вони недужі, голодні… чого я до них… Чи не ліпше назад, на кладку?
— А дитина?.. — почулося їй…
Серце матері забилося… воно нагадало їй, як вона кохалася з Юрком…
О! як вони щиро кохалися!.. як вона глибоко й тепер його кохає… Тільки що вже не так палко, як тоді… То була молода сила… Так гарно було… Та на жаль ясні дні їх охмарило небавом горе. На Спаса занедужала мати, а на Головосіка й богу душу оддала…
У Стехи ні за що було й поховати… Попу та дяку відробляла за похорони: попові гречку вязала, картоплю вибирала, два тижні робила, а дякові тиждень по хазяйству служила… Усе останнє, що треба було на похорони, справив Юрко…
Весело їй тепер і згадати, як було увечері, скоро скінчиться робота, — вона за відро та по воду до криниці, а Юрко вже там, чекає на неї. От вони обнялися, поцілувалися, вона схилила голову до його на груди, а він щебече їй про кохання, як вони поберуться, як стоятимуть під вінцем, як потім житимуть на власному кишлі, хазяйнуватимуть, діток годуватимуть. І в очах у них горить кохання і сяє надія… Щасливі були вони тоді!
Світ здавався їй таким прехорошим, а люди такими добрими, приязними… І здавалося їм, що на світі нема ні нужди, ні неволі, ні лиха, а є між людьми сама тільки любов…
