як „лицареві в дорозі”, післати дещо трунків, яких тепер на селах бракує. Та Хмельницький не дався вивести з рівноваги. В третім листі, писанім цього самого дня (7 листопада) вечором, старався опрокинути закид нельояльности, покликуючися на строгий заказ робити якінебудь шкоди, що його видав своїм військам; коли ж не зважаючи на те дещо таке діється, то годі всіх припильнувати, бо у війську „не одної матері діти, особливо тяжко бігати за татарською ордою”. Відтак ще раз пригадав, що не вадило б панам подумати про „контентацію”, як це вчинили львовяни, додаючи, що цього домагається не для себе, але для татарів, яких треба винагородити за труд та поміч; сподіючись, що в цій справі дійде до порозуміння, досі не велів починати воєнних кроків. Вкінці жадав видачі татарського посла, котрого всупереч звичаєві ще від літа тримають у місті. Оба домагання стрінулися з рішучою відмовою. Пани з цілим лицарством відповіли, що властиво не знають, як львовяни загодили гетьмана та заявили, що не мають нічиїх скарбів, з яких належалась би заплата татарам; не вони їх закликали на війну, то й не на них лежить обовязок їх оплачувати; щодо татарського посла, то його затримали з наказу Річипосполитої і без її призволу не можуть його випустити, проте, як чужо-
23
