Вел. і Карло Роберт та його наслідник Людвик панували самовладно та не допускали ніяких обмежень своєї монаршої влади. З того виходить, що вислови про поруку та згоду вельможів були в тодішніх латинських грамотах лише традиційною канцелярійною формулкою і що з них не можна витягати ніяких практичних вислідів.
Про ролю, яку боярство відогравало в Галицько-Волинській державі та про його відношення до князівської влади в XIV. в. довідуємося в інший спосіб. При перегляданні Галицько-Волинського літопису кидається в очі величезнна різниця між відносинами у першій та у другій половині XIII. ст. Коли в першій половині бояри виступають як рішальний чинник у всіх важніших державних справах, а передусім при обсаді княжого стола, то навпаки у другій половині цього століття вони відсунені зовсім в тінь, а на передове місце виступає особиста воля та діяльність князів: Данила, Василька, Льва, Володимира. Переломовою хвилиною було признання Данилом верховної влади хана Бату. Санкція, яку Данило та його наслідники діставали від ханів Золотої орди, зробила їх незалежними від бояр. Завдяки цій санкції та особистій справности король Данило за останніх 20 літ свого панування правив зовсім самовладно своєю державою. Коли бездітний кн. Володимир Василькович задумав переказати Волинь свойому кузинові Мстиславові, заручився згодою на це татарських ханів. Кн. Мстислав, накладаю-
